Стокгольмським синдромом зазвичай називають ситуацію, коли жертва починає співчувати тому, хто утримує її силою, і навіть захищати його. Термін пішов у народ і сьогодні його вживають про що завгодно: про співробітників, які виправдовують токсичного керівника, про виборців, про партнерів у складних стосунках. У професійному середовищі до цього поняття ставляться значно обережніше, і на те є конкретні підстави.

Історія терміна

23 серпня 1973 року в Стокгольмі відбулося пограбування банку Kreditbanken. Нападник узяв у заручники чотирьох працівників банку і утримував їх у сховищі шість днів. Коли поліція звільнила людей, з’ясувалося дещо несподіване: заручники не хотіли свідчити проти нападників, висловлювали до них симпатію і критикували дії поліції.

Термін для опису цієї реакції запропонував психіатр і кримінолог Нільс Беєрут, який консультував поліцію під час операції. Через рік поняття підхопили медіа після справи Патті Герст, спадкоємиці американського медіамагната, яку викрала радикальна група і яка згодом брала участь у їхніх діях. Так словосполучення закріпилося в масовій культурі.

Чому це не діагноз

Стокгольмський синдром не входить ані в МКХ, ані в DSM. Це означає, що діагностичних критеріїв для нього не існує, і жоден лікар не поставить його як діагноз.

Критика самого поняття накопичувалася десятиліттями і зводиться до кількох пунктів.

Дуже слабка доказова база. Термін виник із опису однієї події, а не з дослідження. Систематичних даних, які підтверджували б існування окремого стійкого синдрому з передбачуваними ознаками, немає. Огляди літератури неодноразово фіксували, що більшість публікацій про стокгольмський синдром є переказами тих самих кількох випадків.

Ознаки описані розмито. Різні автори включають у синдром різні прояви, тому перевірити гіпотезу емпірично складно.

Питання до самого походження терміна. Одна з заручниць стокгольмського пограбування, Крістін Енмарк, згодом публічно оспорювала цю інтерпретацію. За її версією, поведінка заручників була раціональною спробою вижити в ситуації, де дії поліції здавалися їм не менш небезпечними, ніж дії нападника, а ярлик «синдрому» знецінив їхній досвід.

Ризик перекладання відповідальності. Коли реакцію жертви називають синдромом, увага зміщується з того, хто чинив насильство, на психіку того, хто його зазнав. У правових і соціальних контекстах це має цілком практичні наслідки.

Тобто чесна відповідь виглядає так: явище, яке люди намагаються описати цим словом, існує, а от «синдром» як окрема клінічна одиниця не підтверджений.

Що насправді відбувається з психікою

Реакції, які приписують стокгольмському синдрому, добре пояснюються без нього.

Виживання через прив’язаність. Коли людина перебуває в повній залежності від того, хто становить загрозу, і втекти неможливо, психіка робить те, що збільшує шанси вижити. Опір карається, а прояв лояльності знижує ризик. Це не свідома стратегія і не любов, а автоматична адаптація.

Дефіцит альтернативних джерел оцінки. У ситуації ізоляції єдиним джерелом інформації про реальність стає той, хто утримує. Його версія подій поступово стає єдиною доступною.

Значення дрібних актів милосердя. У контексті постійної загрози будь-який прояв доброти сприймається непропорційно сильно. Дав води, не вдарив цього разу, поговорив нормально. На тлі страху це переживається як турбота.

Реакції гострого стресу. Заціпеніння, дисоціація, притуплення емоцій, спотворене відчуття часу. Про механізми цих станів докладніше в матеріалі про посттравматичний стресовий розлад.

Для опису цієї динаміки в стосунках частіше вживають поняття травматичної прив’язаності. Воно описує зв’язок, який формується у циклі загрози й полегшення: чергування насильства і примирення підкріплює прив’язаність сильніше, ніж стабільно добре ставлення. Це поняття теж не є діагнозом, але воно ближче до спостережуваних механізмів і не перекладає провину на жертву.

Як це проявляється в домашньому насильстві

Саме тут термін вживають найчастіше, і саме тут він найбільше шкодить розумінню.

Динаміка кривдницьких стосунків зазвичай циклічна. Наростає напруга, стається епізод насильства, далі приходить фаза примирення: вибачення, подарунки, обіцянки, підкреслена ніжність. Ця фаза є найпотужнішим утримувачем. Вона підтверджує надію, що «справжня» людина ось така, а насильство є винятком.

Додаються інші механізми:

систематичне знецінення сприйняття партнерки або партнера, докладно описане в матеріалі про газлайтинг;
ізоляція від друзів і родини, після якої зникають зовнішні орієнтири;
фінансова залежність і спільні діти;
страх, що спроба піти призведе до ескалації, і цей страх часто цілком обґрунтований;
сором і переконання, що оточення засудить.

Про ознаки таких стосунків і про те, що з ними робити, є окремий матеріал про аб’юз.

Чому «чому вона не йде» є неправильним питанням

Це питання здається логічним, але воно вбудовує в себе хибне припущення: ніби вихід є простим і доступним, а людина його чомусь не обирає.

Що з цим не так:

Воно ігнорує ризик. Період після розриву є найнебезпечнішим у кривдницьких стосунках. Рішення залишитися часто є розрахунком безпеки, а не сліпотою.
Воно ігнорує реальні бар’єри. Житло, гроші, документи, діти, робота, здоров’я. Для багатьох людей питання «куди йти» не має відповіді просто зараз.
Воно переносить фокус. Замість «чому він застосовує насильство» ми питаємо «чому вона терпить». Так відповідальність поступово переїжджає на постраждалу сторону.
Воно посилює сором. Людина, яка чує це питання, з більшою ймовірністю замовкне і перестане просити допомоги.

Корисніші питання звучать інакше: що потрібно, щоб ти була в безпеці, хто може підтримати, що я можу зробити конкретного. Практика показує, що вихід із таких стосунків рідко буває одномоментним, і повернення не означає провалу.

Часті питання

Чи існує стокгольмський синдром?

Явище, яке ним намагаються описати, спостерігається. Але як окремий діагноз чи підтверджений синдром він у класифікаціях відсутній, а доказова база слабка. Точніше описувати конкретні механізми: реакції на гострий стрес і травматичну прив’язаність.

Чи може стокгольмський синдром виникнути на роботі?

У побутовому вживанні так кажуть про лояльність до жорсткого керівника. Клінічно це радше поєднання залежності, страху втратити дохід і поступового звикання до неприйнятного. Терміну про заручників тут краще уникати, бо він розмиває суть.

Скільки часу потрібно, щоб така прив’язаність сформувалася?

Однозначної відповіді немає. У ситуаціях гострої загрози реакції з’являються за години. У стосунках травматична прив’язаність формується місяцями і роками через повторення циклу.

Чи потрібна терапія після виходу з таких стосунків?

Часто так. Після виходу нерідко залишаються тривога, порушення сну, нав’язливі спогади, почуття провини та проблеми з довірою. Робота з фахівцем допомагає відновити відчуття безпеки й опору на себе.

Якщо ви впізнали в описаному свою ситуацію або ситуацію близької людини, є сенс поговорити з фахівцем. Психотерапевти клініки «PALMIRA Mental» у Києві працюють із наслідками насильства, тривожними станами й травматичним досвідом. Запишіться на консультацію через сторінку контактів або перегляньте напрям психотерапії. Якщо просто зараз є загроза безпеці, звертайтеся до поліції за номером 102 і на національну гарячу лінію 1547.

Стокгольмський синдром: що за цим терміном стоїть насправді